|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
«Військова техніка нерідко гарна, приваблива та оригінальна. Підводні човни, винищувачі, ракети і навіть танки можуть заворожувати своєю потужністю, яка часом прозирає на плакатах часів Другої світової з «хмарами бомбардувальників» у небі або на фотографіях жахливих ядерних випробувань періоду холодної війни із зігнутими, як тростини, пальмами на передньому плані. У сучасній рекламі дронів і реактивних винищувачів блискучі вигини металу породжують мало не сексуальні почуття, змушуючи повірити в серйозність поняття «технопорно». Багато втілень військових технологій виглядають справді приголомшливо і приваблюють нас своєю продуманістю, обводами, разючими можливостями. Їх цікаво розглядати, вони приковують погляд та навіть захоплюють.
Якоїсь миті я сама трохи збожеволіла на танках - почала навідуватися в Артилерійсько-технічний музей, коли він ще знаходився на Абердинському полігоні в штаті Меріленд, і возила туди своїх студентів на екскурсії, які проводив незабутній доктор Вільям Етуотер (він уже на пенсії , але як і активно виступає з лекціями і займається науковою роботою). Етуотер дуже багато знав про зброю. Він показував нам старі танки з усього світу – російські, британські, японські – і розповідав про їхні особливості та слабкі місця, про те, як вони змінювалися з часом. Я дізналася, що першими російськими танками керували жінки[1], тому що чоловікам у них було занадто тісно, і захотіла теж спробувати. Мої студенти дарували мені іграшкові танки, призначені, напевно, для хлопчиків і точно не для дорослої жінки-вченої з феміністськими і пацифістськими поглядами (рис. 1). Але в танках – громіздких, незграбних і, чесно кажучи, зовсім небезпечних – справді є щось привабливе. Здається, у танку можна рухатися життям без ризику. Як і інші військові технології, вони начебто обіцяють надійність, міць та захист у небезпечному світі…»