|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
«Велике світило! Навіщо б звелося твоє щастя, якби не було в тебе тих, кому ти світиш! Протягом десяти років підіймалося ти до моєї печери: ти переситилася б своїм світлом і цією дорогою, якби не було мене, мого орла та моєї змії. Але ми щоранку чекали тебе, приймали від тебе надлишок твій і благословляли тебе. Поглянь! Я переситився своєю мудрістю, як бджола, що зібрала надто багато меду; мені потрібні руки, простягнуті до мене. Я хотів би обдаровувати і наділяти доти, доки мудрі серед людей не стали б знову радіти безумству своєму, а бідні – багатству своєму. Для цього я повинен спуститися вниз: як робиш ти щовечора, поринаючи в море і несучи своє світло на інший бік світу, ти, найбагатше світило! Я повинен, подібно до тебе, закотитися, як називають це люди, до яких я хочу спуститися. Так благослови ж мене, ти, спокійне око, що без заздрощів дивиться навіть на надмірно велике щастя! Благослови чашу, готову пролитися, щоб золотиста волога текла з неї і несла всюди відблиск твоєї втіхи!
Поглянь, ця чаша хоче стати знову порожньою, і Заратустра хоче знову стати людиною ... »